Документальна VR-стрічка присвячена темі пам’яті та збереження культурної спадщини в умовах війни. На прикладі Полтавського краєзнавчого музею, що є взірцем українського модерну за проєктом Василя Кричевського, автори розмірковують над тим, як музеї перетворюються з просторів експозицій у простори прихованої пам’яті. Музей постає як вразливе, але стійке тіло культури, що зберігає пам’ять попри тишу, загрозу й присутність війни.

Група активістів/-ок бореться за збереження історичної пам’ятки в центрі Києва — будинку за адресою вул. Рейтарська, 37 — яку хоче знищити забудовник. Їхня боротьба перегукується з подіями минулого, коли радянська влада намагалася стерти українську ідентичність. Незручна спадщина стає основою для пам’яті та майбутнього.

Сонний параліч — це явище, коли людина перебуває на межі між сном і реальністю. Намагаючись вибратися з нього, змушуючи себе прокинутися, людина відчуває параліч, задуху, сліпоту, тиск на груди та марення. В інсталяції «Сонний параліч» цей феномен слугує метафорою поєднання буденного і підсвідомого — стану, коли важко відрізнити реальність від нічного жаху. Сон, що зазвичай є одним із небагатьох доступних кожному способів відновлення, у воєнний час перетворюється на болісний досвід, коли ніч посилює стрес і страхи, що накопичуються впродовж кожного дня повномасштабної війни.

Міждисциплінарний проєкт, який ґрунтується на техніці в’язання. Під час війни стрічку новин заполонили тисячі фото, репортажів і відео жахливого змісту. Цей проєкт — спроба говорити про війну, не показуючи її. Через практику в’язання, яка на противагу насильству розслабляє тіло та розум.

Як працювати з пам’яттю у стані відсутності? Як пам’ять може трансформуватися в ізоляції і чи можлива її автономія? Як зберігати пам’ять за умови, що вона може стати єдиним носієм зниклого? Через відтворення декоративного орнаментального панно кам’яних вишиванок із нині окупованої Нової Каховки авторка розглядає цей процес як спосіб пам’ятання і збереження — точний, але водночас описовий, що тільки ще більше змальовує дистанцію та недосяжність оригіналу. Неточності різьблення, яке виконується вручну з пам’яті, стають важливою частиною, що вказує на ймовірні втрати, дистанцію та неповноту знання. Застосовуючи ефект «мерехтіння» рельєфу, проєкт працює з особливістю пам’яті стирати або підміняти деталі й елементи, де частини панно стають недоступними до детального споглядання. Тут авторка наголошує як на важливості збереження оригіналу, так і техніки виконання. ЇЇ робота — лише копія, яка вказує на саму необхідність зберігати та свідчить: пам’ять можлива тільки у присутності, навіть якщо вона умовна чи фрагментарна. Пам’ять триває, доки до неї звертаються, нею опікуються та її зберігають.

Аудіовізуальна інсталяція, що порушує питання збереження й переосмислення кіноспадщини під час російсько-української війни. Автори досліджують архів дипломних фільмів та досвід людей, пов’язаних із ним, — простір, у якому накопичено не лише плівки, а й професійні знання на межі зникнення. Збереження й осмислення архіву — єдина можливість, аби ці матеріали стали кіноспадщиною. Якщо фільми роками залишалися без уваги — чи є вони справді фільмами? Якщо їх ніхто не пам’ятає — чи можна назвати це спадщиною?

Проєкт про відсутність архіву порушує питання про пам’ять, час і способи збереження колективного досвіду. У контексті активного розквіту архівування в Україні авторка хоче поговорити про відсутність «архівного імпульсу», або певну неможливість збереження.

«Луганщина, пісня моя» — це серія відеодосліджень, що складається з інтерв’ю з молодими людьми, які залишили Луганськ через російське вторгнення 2014 року. Тема їхнього рідного міста та досвіду вимушеного переселення була єдиною, що не порушувалася протягом довгих років знайомства з авторкою. Сьогодні немає змоги побачити Луганськ на власні очі, тому його образ збирається з фрагментів онлайн-мап, архівних відео та розповідей близьких. Відео будуються на розповідях про місто словами друзів авторки, які представляють часом протилежні погляди на місто та суспільство, ілюстровані знайденими відео і фрагментами мап. Оповідь героя першої частини концентрується на індустріальному минулому міста та впливі пропаганди на суспільство. Частина II занурюється в більш інтимну й емоційну площину — сни, сентиментальні спогади, родинні історії. Хтось згадує життя у Луганську зі щемкою ностальгією, хтось блокує свої почуття заради власного спокою, але навіть у гірких спогадах відчувається любов і обережне хвилювання.

Відеоесей, присвячений пам’яті про ландшафт, вимушеному переселенню та схожості  місць, із яких тікаєш, і тих, де опиняєшся. Через образ міського озера — як точки маршруту, як спогаду, як сну — автор досліджує тілесну пам’ять, втрату дому, ностальгію без повернення та внутрішню дезорієнтацію, яка триває роками після початку війни.